***

Весніє день. Світають вечори.

Незгасло в серці затремтіла туга:

Як то колись в підніжжі Мак-гори

Я втратила коханого і друга.

Спіткнулась доля. Де узяти силу?

Для кого була ця тяжка наруга?

Невже ти перейдеш у спогад сивий...

Я втратила коханого і друга.

Як перейти, здолати шлях важкий?

Мені потрібна так твоя потуга.

І тільки віра щира в день новий

Для мене збереже коханого і друга.

***

Коли зима на склі малює вітражі

Ще в ніби теплім вересні,

Сюди і досі ходять міражі

Щоби букет доповнить вересом.

***

Коли крізь полум’я ватри

я бачу твоє обличчя,

то мені здається, що погляд

сягає в тисячоліття,

в якийсь безтурботний,

 безсуєтний простір.

Я бачу через тисячу віків

крізь ватру твої очі.

Ховаються зорі у небо,

а з ними і літо, літа...

Та крізь полум’я ватри

я все ще бачу тебе.

***

І знову пройде весна повз мене,

а з нею ти

пройдеш так тривіально,

як ходиш повз мене завжди.

І знову пройде весна повз тебе,

а з нею я

пройду так печально і тихо,

як тінь твоя...

***

Ця ватра, друже, не остання,

І не сумуй, що догорає

 Вогонь вечірнього багаття

Ця ватра, друже, не остання.

Ця ватра, друже, не остання.

Не думай ти, що догорає

Твоє найпершеє кохання

Ця ватра, друже, не остання.

Ця ватра, друже, не остання.

І не сумуй, і не тужи,

Ми ще повернемось сюди.

Ця ватра, друже, не остання.

***

Нехай настане завтра,

Нехай горить вогнями

Ця дивна, дивна осінь,

Так схожа на весну.

Хай ходять манівцями

Думок сумних зажури.

Ти думаєш про те,

Що в світі лиш одну

Кохаєш ніжну жінку,

Не схожу ні на кого,

Бо догорає осінь...

***

Мабуть почну з зажурених тополь,

А потім підіймусь в зимове небо.

Побачу дим – згорів уже вогонь,

Але чому знов думаю про тебе?

Ось вітер в кучері твої зашелестів,

Твої уста всміхаються привітно,

Міцна рука й сокола погляд твій

І дотик тут твій невимовно ніжний.

Від мене ти ще й досі не пішов,

Хоч з того часу стільки падав сніг.

Були і сльози, може і любов,

Та навіть час забуть тебе не зміг.

***

Ідуть роки так, наче їх не було.

І вчора вже минулий день.

Це вже минуле, і ото минуле –

Біжить, біжить цей час, мов ворон- кінь.

Сьогодні стане завтра теж минулим.

Минулим буде завтра віршик цей.

Яке минуле, о, яке минуле!

Я б з нього не забрала жоден день.

***

Гори, гори – близько і далеко,

Чому вплелися ви в моє життя?

Як важко осягнути оком

Це каяття, чи забуття.

Чому це я? Мабуть так треба –

Я вистою, бо попри все

Мені до тебе зараз, як до неба.

Колись до тебе вітер донесе

Найщасливішу мить.

А поки що шумить навколо самота –

Моя любов німа.

***

Між цих лісів, наспіваних весною,

Поміж високих ніжних трав

Щось розгубили ми з тобою,

А може хтось у нас щось вкрав.

Десь серед гір, закутаних туманом,

Поміж вечірніх тихих зір

Ми засумуєм за літами,

За ніжним чаром вечорів.

***

В блакитнім оксамиті

Борів гірських далеких

Блукає щось незнане,

Чи може й навпаки.

Піти б туди з тобою,

Неначе два лелеки,

Збудити громом душі,

Черкнути блискавки.

Десь, може, за край неба

Там, де ніхто не знає,

Чи просто, де Бескиди

Вп’ялись у височінь.

Колись там жили бесcи,

Там їхній Кінь блукає,

І ми колись там були,

Де пісня лиш луна.

Вклонитись би Парашці

За подарунок долі,

Зайти у Либохору

До двох отих старих,

А потім йти додому,

Оговтавши поволі

В душі тривоги й болі,

Й злорадний долі сміх.

***

Чомусь повіяло нелітнім холодом,

Я з Космача принесла нині дощ.

Гуде щось в п’ятах трохи стомлених.

Цей день минув, пройшов. А що ж?

І розтопився віск давно зі свічечки –

Це так чудово – за твоє життя.

Я переходила у брід три річечки

І Рибницю, аби дійти до Космача.

Я повернулася. Вже вечір затихає,

Сопілка, мабуть, спить у мене на столі.

Лиш свічечка за тебе залишає

Незримий, радісний і трохи згірклий слід.

***

Сніг прикривав весняні перші квіти.

Незломлена душа – закам’яніла.

Зламав горіх напівзамерзлі віти,

Аби весна у серці не зотліла.

Воно нічо, що серце кам’яне.

На те вода, щоб камінь той точити.

Буде весна, і сонце розцвіте,

Щоб вічно у коханні жити.

А час іде, він завжди у дорозі.

Щось вже минув, когось ще не зустрів.

Комусь по радості, а іншим по тривозі,

Щоб ти у мені каменем розцвів.

***

Я б заспівала пісню, але душа не хоче,

Я б заспівала другу, але про що й коли,

Я б розігнала тугу, всміхнулась би охоче,

Пішла б кудись за обрій, але із ким й куди?

Я б заспівала ще раз оту знайому й милу,

Та де узяти голос, щоб був миліш за всі?

Я пам’ятаю добре годину ту щасливу,

Як ми брели у парі, співаючи пісні.

***

Коли схожі на долю обоє,

І вечір так мерзне у пальці, -

Як хочеться бути з тобою

Хоча би у парку на лавці.

Замерзлі долоні і плечі

Зігріти у двох нам легше.

Безмежне вікно порожнечі

У ніч перетворює вечір...

***

Відшліфований брук твого тіла

Заставляє дивитись в твій бік.

Гілка жасмину збіліла.

Може, хоче померти,

Відзеленівши на все літо?..

Встроми свій погляд в небо.

Розпечені комети

У мене забирають тебе

Й відшліфований брук твого тіла.

А насправді, я просто не вміла

Довести це все до божевілля!..

***

Осіннім вітром холод обіймає,

Несе розлуку літові в долонях,

І навіть ватра сумно дотліває,

Мене чекає потяг на пероні.

Це не печаль, не жаль, немає туги.

Колись тебе я називала просто другом.

Гриби у лісі осінь вже віщують.

Літа ідуть – зозулі не рахують.

В маленькім замку у гірській країні

Останню свічку загасити мушу.

Лишаю в ньому спогади і мрії.

Він зрозуміє – замок має душу.

Та кам’яна душа припаде снігом,

Мороз скує до замку всі дороги.

Лиш в темряві бездонних вікон

Чиясь любов, твої й мої тривоги.

Це не печаль, не жаль, немає туги.

Колись тебе я називала просто другом.

Гриби у лісі осінь вже віщують.

Літа ідуть – зозулі не рахують.

***

Де згубився той спів,

Що почути нікому не сила.

Хто розвіяв слова

У полях при межі?

Вже й не вірю собі,

Але ж знаю любила, любила...

Твої руки, уста

Й ніжні очі твої.

Ці сніги, що не впали,

Морози, що не відрипіли,

Поцілунки твої

Понесли в небуття.

А душа в онімінні

Очікує співу.

Це розлука твоя

І любов вже давно не моя.

***

Де ночуєш сьогодні,

Осінній холодний дощ? –

Одинокі краплини на чужому порозі.

Ти ідеш, стільки бути в дорозі!

Шибку вмив – плакати вже не треба.

Сльози на потім собі збережу.

Принеси мені клаптик неба,

Маленька краплинко дощу.

Принеси мені жовте листя –

Жменьку сонця з морозом у грудях,

Поклади, мов коштовне намисто,

Зустріч нашу посеред буднів.

Постривай, скільки можна іти?

Я запрошую в гості до себе:

Разом сядемо я і ти

Може, врешті, покинеш небо?..

***

Ти ранній запах снігу

Невидимий і невловимий

Тебе ніде нема:

В думках, у снах, у мріях.

І серпень стежку в осінь вже відміряв.

Мене чекає суєта мирська

На тротуарах, у душних маршрутках

Пів зустрічі з тобою за життя.

Я гори знову покидати мушу.

Візьму за руку літо і тепло,

І сушених грибів на згадку жменю.

(В дитинстві були зими злі,

На обійстя приходили олені).

Тоді тебе ще не пізнала я,

Та і тепер ніде тебе не знайду –

Лиш в горах прадідів моїх

Суниці схожі на уста твої.