***

Весніє день. Світають вечори.

Незгасло в серці затремтіла туга:

Як то колись в підніжжі Мак-гори

Я втратила коханого і друга.

Спіткнулась доля. Де узяти силу?

Для кого була ця тяжка наруга?

Невже ти перейдеш у спогад сивий...

Я втратила коханого і друга.

Як перейти, здолати шлях важкий?

Мені потрібна так твоя потуга.

І тільки віра щира в день новий

Для мене збереже коханого і друга.

***

Коли зима на склі малює вітражі

Ще в ніби теплім вересні,

Сюди і досі ходять міражі

Щоби букет доповнить вересом.

***

Коли крізь полум’я ватри

я бачу твоє обличчя,

то мені здається, що погляд

сягає в тисячоліття,

в якийсь безтурботний,

 безсуєтний простір.

Я бачу через тисячу віків

крізь ватру твої очі.

Ховаються зорі у небо,

а з ними і літо, літа...

Та крізь полум’я ватри

я все ще бачу тебе.

***

І знову пройде весна повз мене,

а з нею ти

пройдеш так тривіально,

як ходиш повз мене завжди.

І знову пройде весна повз тебе,

а з нею я

пройду так печально і тихо,

як тінь твоя...

***

Ця ватра, друже, не остання,

І не сумуй, що догорає

 Вогонь вечірнього багаття

Ця ватра, друже, не остання.

Ця ватра, друже, не остання.

Не думай ти, що догорає

Твоє найпершеє кохання

Ця ватра, друже, не остання.

Ця ватра, друже, не остання.

І не сумуй, і не тужи,

Ми ще повернемось сюди.

Ця ватра, друже, не остання.

***

Нехай настане завтра,

Нехай горить вогнями

Ця дивна, дивна осінь,

Так схожа на весну.

Хай ходять манівцями

Думок сумних зажури.

Ти думаєш про те,

Що в світі лиш одну

Кохаєш ніжну жінку,

Не схожу ні на кого,

Бо догорає осінь...

***

Мабуть почну з зажурених тополь,

А потім підіймусь в зимове небо.

Побачу дим – згорів уже вогонь,

Але чому знов думаю про тебе?

Ось вітер в кучері твої зашелестів,

Твої уста всміхаються привітно,

Міцна рука й сокола погляд твій

І дотик тут твій невимовно ніжний.

Від мене ти ще й досі не пішов,

Хоч з того часу стільки падав сніг.

Були і сльози, може і любов,

Та навіть час забуть тебе не зміг.