***

Сніг прикривав весняні перші квіти.

Незломлена душа – закам’яніла.

Зламав горіх напівзамерзлі віти,

Аби весна у серці не зотліла.

Воно нічо, що серце кам’яне.

На те вода, щоб камінь той точити.

Буде весна, і сонце розцвіте,

Щоб вічно у коханні жити.

А час іде, він завжди у дорозі.

Щось вже минув, когось ще не зустрів.

Комусь по радості, а іншим по тривозі,

Щоб ти у мені каменем розцвів.

***

Я б заспівала пісню, але душа не хоче,

Я б заспівала другу, але про що й коли,

Я б розігнала тугу, всміхнулась би охоче,

Пішла б кудись за обрій, але із ким й куди?

Я б заспівала ще раз оту знайому й милу,

Та де узяти голос, щоб був миліш за всі?

Я пам’ятаю добре годину ту щасливу,

Як ми брели у парі, співаючи пісні.

***

Коли схожі на долю обоє,

І вечір так мерзне у пальці, -

Як хочеться бути з тобою

Хоча би у парку на лавці.

Замерзлі долоні і плечі

Зігріти у двох нам легше.

Безмежне вікно порожнечі

У ніч перетворює вечір...

***

Відшліфований брук твого тіла

Заставляє дивитись в твій бік.

Гілка жасмину збіліла.

Може, хоче померти,

Відзеленівши на все літо?..

Встроми свій погляд в небо.

Розпечені комети

У мене забирають тебе

Й відшліфований брук твого тіла.

А насправді, я просто не вміла

Довести це все до божевілля!..

***

Осіннім вітром холод обіймає,

Несе розлуку літові в долонях,

І навіть ватра сумно дотліває,

Мене чекає потяг на пероні.

Це не печаль, не жаль, немає туги.

Колись тебе я називала просто другом.

Гриби у лісі осінь вже віщують.

Літа ідуть – зозулі не рахують.

В маленькім замку у гірській країні

Останню свічку загасити мушу.

Лишаю в ньому спогади і мрії.

Він зрозуміє – замок має душу.

Та кам’яна душа припаде снігом,

Мороз скує до замку всі дороги.

Лиш в темряві бездонних вікон

Чиясь любов, твої й мої тривоги.

Це не печаль, не жаль, немає туги.

Колись тебе я називала просто другом.

Гриби у лісі осінь вже віщують.

Літа ідуть – зозулі не рахують.

***

Де згубився той спів,

Що почути нікому не сила.

Хто розвіяв слова

У полях при межі?

Вже й не вірю собі,

Але ж знаю любила, любила...

Твої руки, уста

Й ніжні очі твої.

Ці сніги, що не впали,

Морози, що не відрипіли,

Поцілунки твої

Понесли в небуття.

А душа в онімінні

Очікує співу.

Це розлука твоя

І любов вже давно не моя.

***

Де ночуєш сьогодні,

Осінній холодний дощ? –

Одинокі краплини на чужому порозі.

Ти ідеш, стільки бути в дорозі!

Шибку вмив – плакати вже не треба.

Сльози на потім собі збережу.

Принеси мені клаптик неба,

Маленька краплинко дощу.

Принеси мені жовте листя –

Жменьку сонця з морозом у грудях,

Поклади, мов коштовне намисто,

Зустріч нашу посеред буднів.

Постривай, скільки можна іти?

Я запрошую в гості до себе:

Разом сядемо я і ти

Може, врешті, покинеш небо?..

***

Ти ранній запах снігу

Невидимий і невловимий

Тебе ніде нема:

В думках, у снах, у мріях.

І серпень стежку в осінь вже відміряв.

Мене чекає суєта мирська

На тротуарах, у душних маршрутках

Пів зустрічі з тобою за життя.

Я гори знову покидати мушу.

Візьму за руку літо і тепло,

І сушених грибів на згадку жменю.

(В дитинстві були зими злі,

На обійстя приходили олені).

Тоді тебе ще не пізнала я,

Та і тепер ніде тебе не знайду –

Лиш в горах прадідів моїх

Суниці схожі на уста твої.

***

Згасли весни

Полум’ям у літо,

Юність збилась вже давно з дороги...

Ну і що? Долоні не зігріті?

Нам відомі й не такі тривоги.

Літо в осінь

Тихо пожовтіє,

За туман сягнуть стежки далекі.

Друже, друже, тихо вітер віє...

Струнами карпатської смереки.

Завтра в гори.

Може поряд будем?

І до чого тут ім’я твоє?

Я у тебе не спитаю, друже!

Просто спогад поряд мене йде.

***

Ген там на скелях в небесах

В орлиних гніздах поселились

Квітучі лілії в вінках

І мрії їхні у орлів на крилах.

Чи чули ви, чи бачили колись

Як в тиху ніч під сяйвом чистим

Високо аж під небесами десь

Цвітуть прекрасні лілії вогнисто.

Дочкам Перуна не страшні

Ні вітер, ані грім, ні блискавиці.

Вони самі зродилися в вогні,

Прийшли на світ, немов зірниці.

Вони живуть високо в горах,

Чарують і вінки плетуть,

І зводять хлопців чорнобрових,

Ліліями вогню себе зовуть.

Український триптих

1

Враз стрепенувсь заслін століть –

Ти бачиш золото і мідь,

Дужі мужі, високі скали

Ті, що й сьогодні там стояли.

Русинська ватра, русичі,

Шоломи, списи і мечі,

Обличчя мужні – он поглянь –

І чути з темряви: тут стань,

Мов грім із неба, голос дужий,

Й срібний топір уп’явсь у груди

Оцьому каменю: тут стань.

Ми теж сьогодні з вами стали,

Фортецю ми відбудували

У серці нашім.

Слава вам – нашим прамамам й прабатькам!

За спис, за меч, за рід, за кров,

За вашу велич і любов.

І нині, мов в далекі дні,

Принесли ми сюди топір.

Обличчя мужні – он поглянь.

І чути з темряви: тут стань.

2

Скінчився вечір – далі йти.

Дорого клич, сурмо сурми.

І смілим кроком раз у раз,

Опришки, ми прийшли до вас.

Настрійте горло і довершите дров,

Нам розкажіть про гори знов,

Про лігва ваші, про бори,

Про силу Довбуша й про те,

Як лях тікав, зачувши свист,

Що вітер десь із гір приніс.

Про люті зими, поєдинки,

Про те, як він ішов до Дзвінки,

Про те, як несли на топорах,

Як поховали в синіх горах.

Про груди, зранені так важко,

І про його могутню бартку,

Що залишив її вікам,

Щоб закликала нас: повстань!

3

Ти стрепенулася, дівчино,

Немов в грозу тонка калина,

Та сліз нема, бо бій вже близько,

Лиш подала намиста низку,

І він пішов в повстаці молодий.

В руках наган і блиск в очах,

Кохання в серці, наче жар,

У бій, у перший лютий тан

Повстанець йшов, стискав наган

І люто, наче одурів – бив ворогів.

А потім ночі:

Холодні, лісові, самотні,

Криївки, переходи й бій –

Останній... Швидко він прийшов.

В нім гордо згинув ти

І окропив намисто своєю кров’ю.

З калини цей вінок на хрест поставили

Та не тужили,

А горду пісню заспівали,

Ту, що колись, як йшов у бій,

У свій останній і запеклий

Співав повстанець,

Й наче з пекла, лунало:

Досить мук, неволі і оков!

***

Пробіг хлопчик маленький.

(Що, йому спішно?)

Ніхто і не підозрює,

Як він вміє співати!

Гірко спогадом дим

Від ватри гірської в’ївся.

Де ж він знайшовся

Посеред стуку трамваїв?

Співає хлопчик -

Такий розпашілий,

Замало не спізнивсь...

Привид монаха поскрипує

Снігом по бруку.

Небо зіркам блідим

Протягує руку.

ДУДАРИК!

мій найкращий друг: ***

мій найкращий друг: ***: " Полонинка Мшанка зустріла нас після 8-ми годинного переходу глибоким снігом і стрімкими схилами. Вечір... Було хо..."

***

Я сумувала за тобою,

Маленька дівчинко в вінку.

І підіймалися горою

Години, складені в добу.

Твій погляд пильно так дивився

Кудись в майбутню самоту.

І не один з дороги збився

Від того погляду в вінку.

Ти біле у блават квітчала.

Зачарувавши всю росу,

Колись комусь подарувала

Любов, заквітчану в вінку.

А я сумую за тобою

В пустелі снігу і піску

І залишаюся собою:

Маленька дівчинка в вінку.

Мама

А ти стоїш вся в біле ряждена,
У далечінь зіниці уп'ялись.
Кого чекаєш, мамо?
Ти ж бо стомлена.
Дивись, вже навіть обрій посивів...

Чекаю я усіх своїх синів...
В полях звитяги, на морськім путі,
Де лиш не клали голови свої.

А ти чекаєш - обрій посивів.
Усіх вже пережила ворогів.
Стоїш, мов вишня коло хати
Відтоді, як проходили сармати твої степи.
Чекай... терпи...
Вже не повернуться сини.

У вишитті, у соняхах, в блакиті
Твої роки так важко пережиті.
Чи чуєш, мамо, все колись мине.
Та матері любов повік не згине,
Вона віки отак чекає сина.
Вже обрій утомився від зіниць...
Яка ж в твоєму серці, мамо, міць!

Дозволь вклонитись, впасти на коліна,
Радіти, що я теж твоя дитина!
Дозволь припасти до твого чола...
Ти будеш, є і ти завжди була.
Поглянь, як розквіта твоя родина.
Ти мати, ти любов, ти Україна!

***

Мабуть почну з зажурених тополь,

А потім підіймусь в зимове небо.

Побачу дим – згорів уже вогонь,

Але чому знов думаю про тебе?

Ось вітер в кучері твої зашелестів,

Твої уста всміхаються привітно,

Міцна рука й сокола погляд твій

І дотик тут твій невимовно ніжний.

Від мене ти ще й досі не пішов,

Хоч з того часу стільки падав сніг...

Були і сльози, може і любов,

Та навіть час забуть тебе не зміг.