***

   Полонинка Мшанка зустріла нас після 8-ми годинного переходу глибоким снігом і стрімкими схилами.
   Вечір... Було холодно. Дим виїдав очі. Але чомусь хотілося, щоб так було. Поволі спливала ніч, чомусь не спалося. Я дивилася на розпечені багряні візерунки, які так спритно викладала на чорних колодах ватра. І лише часом мій погляд ковзав по спокійному, по-дитячому невинному обличчі Хлопчика Летючої Білки. Він міцно спав після денної втоми. І жоден в світі погляд не міг претедувати на красу його заплющених очей. Хлопчик Летюча Білка спить...
   На небеі стільки зірок, як ніколи. В їх таємний простір встромило свою круглу голову Яйко Ілемське. Хочеться піти туди, з висоти глянути на все-все, але довкола ніч.
   Хлопчик Летюча Білка спить.

***

Розмова, наче струни арфи,

Під непевними пучками музиканта,

Неначе ворожіння картами,

Спліталися думки й слова в питання.

А іноді здавалося це дивним сном,

І ти мене голубив поглядом.

Ми просто сиділи разом,

Неначе перед фотографом.

***

Я люблю час, бо він такий жорстокий -

Забрав у мене все,

Приніс у душу спокій:

Ця рівновага, виваженість слів...

Весна з морозом обірвала спів.

Я люблю час, бо він завжди іде.

Він не чекав тебе,

Згубив мене,

Приніс у березень

Замерзле спорожніння,

І виросло таке міцне терпіння

До перелому сотень літ.

Я люблю час, бо він лікує рани, бо він дарує

Так нежданно

Забуті подарунки.

І старанно несе до моїх уст

Твою сопілку.

***

                        

Зоряне небо
Над весною так хотіло спати.

Чомусь не треба...

Але я прагну кохати.

Одинока зірко!

Я знаю, як тобі холодно.

Чомусь так гірко. Не блимай болісно.

Ти впадеш,

Зранивши душу до болю.

Не скажеш:

Потужи хоч нічку за мною.

Є щось

У наших прихованих мріях,

Час мине,

Ми згаснем.

Ти хоч це розумієш?..

***

Це вишневе гілля якось плавно переросло в смерекові колючі пахучі віти. Настало літо, принесло табір, радість походу, чекання зустрічі. І ще великике, дуже велике чекання, яке стане колись спопобом життя, розтягнувшись у десятиліття і просто одного разу зникне, наче нічого і не було. Але наразі про це нікому невідомо.
сьогодні ж я чекала Хлопчика Летючу Білку тут, де тисячу років тому стояла руська сторожа. Я поралась біля вогню, розпечена полумям і полудневим сонцем, обабіч шляху на борислав, длю якого творила несокрушення Тустань. мій воїн зявився чомусь нежданно. шлях зупинився спочити в наших обіймах.

***

   Ранок почався як звичайно, бо сьогодні і є звичайний вівторок якогось 12 тижня певного року у третьому тисячолітті від Христа.

   Як завжди я ледь встиг увімкнути комп’ютер, як пролунав дзвінок на урок. Магдалина Сергіївна посміхалася до мене зі свого фото так мило і щиро, як вона це робить від того часу, коли ми почали вивчати біологію. Хоч добре, що на кожен урок вона так вдало змінює дизайн нашого віртуального класу. Сьогодні ми вивчали особливості будови морських молюсків. Ото ж клас був весь в тонах морської хвилі, поруч з Магдалиною Сергіївною сидів велетенський скат і час від часу пропливали кольорові рибки. Деяких з них я побачив вперше. Молюски виявилися не такими вже й гарними на фоні розмаїття океанічної природи, яка була присутня прямо на уроці. Зате старання вчительки і цікаві факти з життя молюсків, які Магдалина Сергіївна вдало розмістила в чудернацькій схемі, настільки привернули мою увагу, що я вивчив матеріал непомітно для самого себе.

   Десь посередині уроку, я відчув, що стомився. Тільки мені закортіло прикрити повіки і «відключитися», як раптом велетенський скат попросив дозволу вийти і поплив, підіймаючи пісок з морського дна. Ця витівка дивного гостя повернула мене до активної роботи.

   Вкінці уроку скат знову поважно приплив на своє місце і виставив на дошку невеличкий питальник з варіантами відповідей і творчим завданням, який і виявився домашнім завданням.

   Я вийшов на балкон, щоб подихати свіжим повітрям на перерві. Внизу на клумбі дбайливо підливала квіти моя старенька улюблена прабабуся. Ніхто не знає скільки їй років, але вона і досі самостійно доглядає за квітами, а довгими зимовими вечорами розповідає мені про своє навчання в школі. В ті часи вчителька реально заходила в клас і можна було зіштовхнутися з кимось з школярів на перерві лобами.

   Нас в класі є 24, але ми ніколи не зустрічалися, бо Магдалина Сергіївна, як і інші вчителі приходить до нас у своєму освітньому блозі у визначений графіком час. А, може, нас не існує?...

***

   Виявляється, я була права, коли говорила, що Новий рік приходить, навіть, якщо його не зустрічати.
   Новорічної морозяної ночі мені так добре спалося. Навіть у кімнаті було тепліше, ніж завжди. Десь за межами моєї ковдри близько півночі розминувся 20** і 20** роки. Вони ступали тихесенько на пальчиках, бо я спала. А ще один з одним переглянулися, мовляв, тепер ти вестимеш її по житті.
   Старий рік не дуже хотів прощатися, але час бажань не визнає. У нього занадто щільний графік. Ото ж навантажив 20** рік на свої великі сани мої довгі і короткі дні, насичені трудові тижні, його обійми і невідомо для чого призначені ті два вечори, Хрещатик, осяяний ілюмінаціями і феєрверками, навіть ангелика, байдужо покинутого на робочому столі, - та й пішов. А Новий 20** рік залишився стояти на межі моєї ковдри. Він вдивлявся в моє обличчя, в заплющені очі і спокійно складені уста. Він добре знав, що приніс мені. І тому стояв, вивчав, знайомився і думав, чи заслужила я на його 20** майбутнє, чи не занадто жорстокі випробування він мені приніс, чи... Але і тут вагань нема. Новий рік приходить навіть тоді, коли його не зустрічати.
   Тільки б не розгнівався на мене 20** за те, що я не відкрила своїх сонних повік і не глянула на нього у час приходу. Хоча, яка різниця? Ніч так безтурботно перенесла мене на моєму ліжку, під моєю ковдрою у наступний рік, що я їй просто вдячна.