***

У скелі днів прорізавсь промінь сонця.

Сама не знаю через скільки літ

Я стала перед Каменем повстанцем,

Мов в ту далеку неповторну мить.

Крізь стіни проступав потік століть,

Душа тремтіла неповторно строго.

Я ,як тоді, ішла в похід

На Гострий камінь – профіль серця твого.

Сопілка розітнула вічну тишу,

Галявина манила до нікого.

А камінь – він проник у мою душу

Кривавим пазурем орла гірського.

***

Якби то десь у далині

Чи то доріг, чи то років

Зустріть тебе –

Який би спів лунав у серці!!!

***

За синім небом Либохори

Живе собі стара зима.

Вона ще знала Лейбу хвору

І нас з тобою зна вона.

Вона стара, що аж кошлата,

В снігу волосся й рукави.

Там десь у ній згубилась хата:

З квітками вікна, двері й ми.

Там в ній згубилось все насвіті,

Усе, що в нас колись було.

(можливо нею в цьому літі

стального Крука замело).

Живе і досі там на багнах

Від світу старша, ой стара,

Така заплакана і гарна

Любові нашої зима.

***

   Полонинка Мшанка зустріла нас після 8-ми годинного переходу глибоким снігом і стрімкими схилами.
   Вечір... Було холодно. Дим виїдав очі. Але чомусь хотілося, щоб так було. Поволі спливала ніч, чомусь не спалося. Я дивилася на розпечені багряні візерунки, які так спритно викладала на чорних колодах ватра. І лише часом мій погляд ковзав по спокійному, по-дитячому невинному обличчі Хлопчика Летючої Білки. Він міцно спав після денної втоми. І жоден в світі погляд не міг претедувати на красу його заплющених очей. Хлопчик Летюча Білка спить...
   На небеі стільки зірок, як ніколи. В їх таємний простір встромило свою круглу голову Яйко Ілемське. Хочеться піти туди, з висоти глянути на все-все, але довкола ніч.
   Хлопчик Летюча Білка спить.

***

Розмова, наче струни арфи,

Під непевними пучками музиканта,

Неначе ворожіння картами,

Спліталися думки й слова в питання.

А іноді здавалося це дивним сном,

І ти мене голубив поглядом.

Ми просто сиділи разом,

Неначе перед фотографом.

***

Я люблю час, бо він такий жорстокий -

Забрав у мене все,

Приніс у душу спокій:

Ця рівновага, виваженість слів...

Весна з морозом обірвала спів.

Я люблю час, бо він завжди іде.

Він не чекав тебе,

Згубив мене,

Приніс у березень

Замерзле спорожніння,

І виросло таке міцне терпіння

До перелому сотень літ.

Я люблю час, бо він лікує рани, бо він дарує

Так нежданно

Забуті подарунки.

І старанно несе до моїх уст

Твою сопілку.

***

                        

Зоряне небо
Над весною так хотіло спати.

Чомусь не треба...

Але я прагну кохати.

Одинока зірко!

Я знаю, як тобі холодно.

Чомусь так гірко. Не блимай болісно.

Ти впадеш,

Зранивши душу до болю.

Не скажеш:

Потужи хоч нічку за мною.

Є щось

У наших прихованих мріях,

Час мине,

Ми згаснем.

Ти хоч це розумієш?..