***

Нехай настане завтра,

Нехай горить вогнями

Ця дивна, дивна осінь,

Так схожа на весну.

Хай ходять манівцями

Думок сумних зажури.

Ти думаєш про те,

Що в світі лиш одну

Кохаєш ніжну жінку,

Не схожу ні на кого,

Бо догорає осінь...

***

Мабуть почну з зажурених тополь,

А потім підіймусь в зимове небо.

Побачу дим – згорів уже вогонь,

Але чому знов думаю про тебе?

Ось вітер в кучері твої зашелестів,

Твої уста всміхаються привітно,

Міцна рука й сокола погляд твій

І дотик тут твій невимовно ніжний.

Від мене ти ще й досі не пішов,

Хоч з того часу стільки падав сніг.

Були і сльози, може і любов,

Та навіть час забуть тебе не зміг.

***

Ідуть роки так, наче їх не було.

І вчора вже минулий день.

Це вже минуле, і ото минуле –

Біжить, біжить цей час, мов ворон- кінь.

Сьогодні стане завтра теж минулим.

Минулим буде завтра віршик цей.

Яке минуле, о, яке минуле!

Я б з нього не забрала жоден день.

***

Гори, гори – близько і далеко,

Чому вплелися ви в моє життя?

Як важко осягнути оком

Це каяття, чи забуття.

Чому це я? Мабуть так треба –

Я вистою, бо попри все

Мені до тебе зараз, як до неба.

Колись до тебе вітер донесе

Найщасливішу мить.

А поки що шумить навколо самота –

Моя любов німа.

***

Між цих лісів, наспіваних весною,

Поміж високих ніжних трав

Щось розгубили ми з тобою,

А може хтось у нас щось вкрав.

Десь серед гір, закутаних туманом,

Поміж вечірніх тихих зір

Ми засумуєм за літами,

За ніжним чаром вечорів.

***

В блакитнім оксамиті

Борів гірських далеких

Блукає щось незнане,

Чи може й навпаки.

Піти б туди з тобою,

Неначе два лелеки,

Збудити громом душі,

Черкнути блискавки.

Десь, може, за край неба

Там, де ніхто не знає,

Чи просто, де Бескиди

Вп’ялись у височінь.

Колись там жили бесcи,

Там їхній Кінь блукає,

І ми колись там були,

Де пісня лиш луна.

Вклонитись би Парашці

За подарунок долі,

Зайти у Либохору

До двох отих старих,

А потім йти додому,

Оговтавши поволі

В душі тривоги й болі,

Й злорадний долі сміх.

***

Чомусь повіяло нелітнім холодом,

Я з Космача принесла нині дощ.

Гуде щось в п’ятах трохи стомлених.

Цей день минув, пройшов. А що ж?

І розтопився віск давно зі свічечки –

Це так чудово – за твоє життя.

Я переходила у брід три річечки

І Рибницю, аби дійти до Космача.

Я повернулася. Вже вечір затихає,

Сопілка, мабуть, спить у мене на столі.

Лиш свічечка за тебе залишає

Незримий, радісний і трохи згірклий слід.