1
Враз стрепенувсь заслін століть –
Ти бачиш золото і мідь,
Дужі мужі, високі скали
Ті, що й сьогодні там стояли.
Русинська ватра, русичі,
Шоломи, списи і мечі,
Обличчя мужні – он поглянь –
І чути з темряви: тут стань,
Мов грім із неба, голос дужий,
Й срібний топір уп’явсь у груди
Оцьому каменю: тут стань.
Ми теж сьогодні з вами стали,
Фортецю ми відбудували
У серці нашім.
Слава вам – нашим прамамам й
прабатькам!
За спис, за меч, за рід, за кров,
За вашу велич і любов.
І нині, мов в далекі дні,
Принесли ми сюди топір.
Обличчя мужні – он поглянь.
І чути з темряви: тут стань.
2
Скінчився вечір – далі йти.
Дорого клич, сурмо сурми.
І смілим кроком раз у раз,
Опришки, ми прийшли до вас.
Настрійте горло і довершите дров,
Нам розкажіть про гори знов,
Про лігва ваші, про бори,
Про силу Довбуша й про те,
Як лях тікав, зачувши свист,
Що вітер десь із гір приніс.
Про люті зими, поєдинки,
Про те, як він ішов до Дзвінки,
Про те, як несли на топорах,
Як поховали в синіх горах.
Про груди, зранені так важко,
І про його могутню бартку,
Що залишив її вікам,
Щоб закликала нас: повстань!
3
Ти стрепенулася, дівчино,
Немов в грозу тонка калина,
Та сліз нема, бо бій вже близько,
Лиш подала намиста низку,
І він пішов в повстаці молодий.
В руках наган і блиск в очах,
Кохання в серці, наче жар,
У бій, у перший лютий тан
Повстанець йшов, стискав наган
І люто, наче одурів – бив
ворогів.
А потім ночі:
Холодні, лісові, самотні,
Криївки, переходи й бій –
Останній... Швидко він прийшов.
В нім гордо згинув ти
І окропив намисто своєю кров’ю.
З калини цей вінок на хрест
поставили
Та не тужили,
А горду пісню заспівали,
Ту, що колись, як йшов у бій,
У свій останній і запеклий
Співав повстанець,
Й наче з пекла, лунало:
Досить мук, неволі і оков!
